ПЦУ у світовому й регіональному контексті

Вселенский Патриархат
05.Фев ‘21
0
1090
0

Оценить

Загрузка...

Щорічник № 2 «Релігії сьогодні» — незалежної компанії у сфері консалтингу й моніторингу релігійної ситуації в Росії та світі

Шановні наші підписники й читачі!

«Релігії сьогодні» як уже міжнародній спільноті незалежних експертів, що займаються моніторингом релігійної та міжконфесійної ситуації в Росії і світі, готові надавати консалтингові послуги у сфері взаємовідносин церкви, суспільства, національних і наднаціональних владних структур, виповнюється два роки. У зв’язку із цим пропонуємо до вашої уваги другий щорічний аналітичний дайджест на тему «ПЦУ у світовому й регіональному контексті».

З’явившись у результаті Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року, Православна церква України (ПЦУ) миттєво стала каменем спотикання і точкою збору нового й, імовірно, найбільшого розколу в сучасній історії Православ’я. Цей розкол у певному сенсі слова досі не має юридичного оформлення (як мінімум на рівні мирян), однак існує де-факто. До того ж, як показано в пропонованій нами «Хронології подій», наявний розкол прямо пов’язаний із природою виниклої «церкви» й діями її представників.

За останні два роки ПЦУ у своєму розвитку пройшла вже через ряд стадій — швидкий ріст у кінці 2018 й аж до квітня 2019 року, тимчасова стагнація, визнання поруч Помісних Православних Церков, внутрішній розкол, який вогнищами триває досі.

Швидке зростання парафій ПЦУ на самому початку забезпечувалося переважно шляхом неймовірної кількості рейдерських захоплень храмів УПЦ Московського патріархату. Більшість конфліктів між вірянами УПЦ й ПЦУ припадає саме на цей невеликий період. Потім протягом кількох років українські суди просто «стомилися» від кількості заяв із боку вірян УПЦ щодо протиправних дій активістів ПЦУ й кількості справ щодо рейдерських захоплень храмів й іншої нерухомості. Своєрідна «вольниця» з відбирання храмів на користь ПЦУ, зокрема за підтримки місцевих обласних державних адміністрацій (ОДА) України, продовжувалася аж до кінця травня 2019 року, коли стало зрозуміло, що радикально патріотично налаштований президент Петро Порошенко поступиться своїм кріслом більш помірному й акуратному в зовнішній і соціальній політиці Володимиру Зеленському. На деякий час міжцерковне протистояння в українському суспільстві стихає. З одного боку, це було суттєво пов’язано з тим, що ПЦУ, як креатура президентської каденції Петра Порошенка, ставилася до Володимира Зеленського негативно й насторожено (про що свідчать виступи спікерів ПЦУ того періоду), з іншого — із січня 2019 року жодна Помісна Церква, крім Константинополя, не визнала автокефалії ПЦУ.

Переломним моментом стає 12 жовтня 2019 року, коли Елладська Церква, а потім, через місяць, і Александрійський патріархат визнали автокефалію ПЦУ. І якщо досі розколу Православ’я ще можна було запобігти, а найрадикальніші виступи з боку спікерів ПЦУ й Константинополя зупинити, то після дій цих Помісних Церков розкол стає фактором життя сучасного православного суспільства у світовому масштабі, і його «вилікування», найімовірніше, займе в майбутньому десятиліття. Тоді навіть скептикам міжнародного церковного життя стало зрозуміло, як релігійний фактор активно вплітається в політичні процеси як деструктивний елемент, що використовується вже глобальними гравцями для вирішення їхніх стратегічних завдань у міждержавному протиборстві. З цього моменту визнання ПЦУ конфлікти на ґрунті відбирання храмів в УПЦ відновлюються, хоча й не в таких великих масштабах, як було на самому початку після т. з. Об’єднавчого собору.

Невеликі масштаби рейдерських захоплень були істотно пов’язані ще й із тим, що 2020 року сама ПЦУ починає розламуватися на частини — УПЦ Київського патріархату в особі Філарета (Денисенка) ставить під сумнів сам факт автокефалії та правочинності існування ПЦУ під керівництвом Епіфанія (Думенка).

Більшість парафій і, що найголовніше, парафіян УПЦ МП так і залишилися в лоні Матері-Церкви, не здійснивши переходу до ПЦУ. Хоч багато спікерів ПЦУ, а також навколодержавні релігієзнавці на кшталт Дмитра Горєвого стверджували, що для України достатньо появи канонічної структури, незалежної від Москви, щоб віряни розпочали масовий перехід у нову автокефальну Церкву. У зв’язку із цим численні захоплені активістами храми ПЦУ так і залишилися порожніми, а деякі навіть довелося зачинити, тому що служити в них було нікому, як, власне, й не було кому туди ходити. Одночасно в активістів ПЦУ виник конфлікт і з іншими християнськими деномінаціями, і цей період був сповнений рейдерських захоплень уже не тільки храмів УПЦ МП, але й УПЦ КП, УГКЦ та ін.

Сьогодні ПЦУ хоч і визнана деякими Помісними Церквами, однак не являє собою «монолітної споруди», розшматовується внутрішніми політичними інтригами й конфліктами й не прийнята українським суспільством.

У щорічнику № 2 «Релігії сьогодні» ми постаралися хронологічно систематизувати для вас усі суспільні конфлікти, скандали й двозначні заяви представників ПЦУ та/або за їхньої участі. Звичайно, ми розглянули більшість, та все ж не всі події. Значна кількість рейдерських захоплень храмів чи радикальних висловлювань духовенства ПЦУ не висвітлювалися ЗМІ або ж висвітлювалися лише районними масмедіа, прочитати й проаналізувати які в повному обсязі не видається можливим. При цьому акцентувалося не на дивності й незвичності цих явищ і дій. У нас час взагалі складно здивувати обивателя тією чи іншою, зовні дивною поведінкою релігійних діячів і вірян. Хронологічне вивчення становлення ПЦУ показує, що, ставши точкою збору всеправославного розколу, вона також стала лінією розлому для сучасної України. Фактично громадяни України були вимушені обирати між своєю громадянською ідентичністю та своєю вірою. Обравши друге, вони часом потрапляли в ситуацію гоніння, коли в них відбирали храми, де вони хрестилися самі, хрестили своїх дітей, відспівували померлих батьків, а їх самих піддавали фізичному й психологічному насиллю.

З нашим Ежегодником можна ознайомиться на слеюующіх іноземних мовах:

Ви можете завантажити PDF файл за посиланням внизу

Скачать в формате PDF

Метки: